Перед Вами звичайне кабельне судно. Кабельне судно призначене для прокладки підводних (морських, океанських) кабельних ліній зв’язку та електропередач, а також для підйому кабелів з дна, для їх ремонту.
Я розповім, як повинен укладатися підводний кабель. Кабель зв’язку, який необхідно прокласти, перебувати на судні, в спеціальному приміщенні (ангарі), укладений витками. Довжина його може становити до декількох тисяч км. З цього становища його подають на палубу, де через кожні 10-50 км, в залежності від будівельної довжини, закріплюють відповідний підсилювач електричного сигналу. Так проводиться монтаж підводної частини кабелю. Для прокладки і підйому кабелю з метою ремонту, служать кабельні машини з електроприводом – кормові або носові (правого та лівого борту). Закладка кабелю з підсилювачами проводиться з корми, а прокладка без підсилювачів і підйом з носа судна. Середня швидкість прокладки кабелю на глибину до 6000 м становить до 8 вузлів. При проходженні через кабельну машину підсилювача швидкість прокладки зменшується до 2 вузлів. На кабельному судні встановлена апаратура безперебійного контролю характеристик прокладається або ремонтується кабелю і стану підсилювачів; спеціальне обладнання для пошуку і підйому кабелю з дна на борт судна; поплавці для виведення кабелю; пристрій для зрощування кабелю.
історія про кабельному судні
Першим кабельним судном прийнято вважати невеликий англійський паровий буксир «Голіаф», з якого 28 серпня 1850 був прокладений перший морський телеграфний кабель через протоку Па-де-Кале, щоб встановити телеграфний зв’язок між Англією і Францією. Найбільшим кабелеукладчиком XIX століття був англійський пароплав «Great Eastern». Це судно було використано для прокладання першої серії трансатлантичних телеграфних кабелів у період з 1865 по 1874 року. В шістдесяті роки XX століття кабельний флот світу нараховував вже понад 30 суден. Ось назви деяких з них: англійський «Монарх» (водотоннажність 12000 тонн, побудований в 1946 році) і «Алерт» (8000 тонн, 1961 року відповідно). Французький «Марсель Байяр» (водотоннажність 7100 тонн, 1961 року побудови), російський «Інгул» та «Яна» (водотоннажністю 6900 тонн, 1963 року побудови) і американський «Лонг Лайнс» (водотоннажність 17000 тонн, побудований в 1962 році).
Першими винахідниками підводного кабелю зв’язку були брати Бретт Джон Джекоб. Їх перший кабель був більше схожий на звичайний одножильний мідний провід, ізольований гутаперчею, і був настільки примітивним, що його робота під водою здавалася малоймовірною. Однак його і не намагалися зробити більш міцним. Передбачалося, що, одного разу прокладений, він буде спокійно лежати на дні протоки, де з ним нічого не може трапитися. Тільки виходять на берег кінці кабелю вирішили захистити від випадкових пошкоджень – свинцевими трубами. Діаметр мідного дроту був 2 мм, товщина шару гутаперчі – 5,5 мм. 1 м кабелю важив всього 140 р. Його зовнішній діаметр дорівнював 13 мм. Природно він пролежав недовго.
Справа в тому, що найбільший збиток підводних кабелів наносять дрейфуючі якорі суден та риболовецькі трали. Так сталося і з цим кабелем. Брати вирішили прокласти новий кабель. На цей раз головним розробником став інженер Томас Кремптон, який сам сконструював кабель. Конструкція кабелю істотно відрізнялася від попереднього. Це був чотирижильний кабель мідні жили, якого, ізольовані гутаперчею, скручувалися і покривалися пеньком і сталевий бронею. Кабель був схожий на сталевий трос великого діаметру і важив в тридцять разів більше першого кабелю. Були, звичайно ж, закладки підводного кабелю і у нас. Кримська війна викликала необхідність в прокладанні кабелю в Чорному морі. Кабель тягнули так поспішно, що не було часу його бронювати. Він представляв собою ізольований провід одножильний, подібний першому кабелю Бреттов. Але він прослужив не більше року.
Через деякий час, а саме з 1943 року, під час прокладання підводного кабелю зв’язку із суден, стали використовувати проміжні підсилювачі, що дозволило перейти до прокладання підводних ліній зв’язку на необмежену довжину, а високочастотне ущільнення ліній – довести число каналів зв’язку до 1000 і більше. Перша трансатлантична високочастотна телефонна кабельна магістраль введена в експлуатацію в 1956 році. У 1962 році споруджена тихоокеанська магістраль між Канадою та Австралією, приблизно 15000 км.
Сучасні підводні кабелі володіють значним вагою і міцністю, достатньою для того, щоб відірвати зачепився за нього трал або якір невеликого судна. Існують кілька способів прокладання підводного кабелю, але російські вчені не зупиняються на досягнутому. Центральний науково-дослідний інститут зв’язку хоче запатентувати абсолютно новий спосіб прокладки морського кабелю. А суть його в наступному: прокладку кабелю виробляють з допомогою транспортного і транспортується судів, в якості яких використовується підводний човен і пов’язаний з нею тендер. У нього є кабельний відсік з автоматичною системою управління, спуском кабелю і укладанням його на дно, жилий відсік для зрощування та контролю кабелю і автоматичним пристроєм для підтримання тендеру на заданій відстані від дна. Прокладка кабелю проводиться без спливання підводного човна на поверхню. Технічний результат від запропонованого способу прокладки морських підводних кабелів полягає в усуненні впливу зовнішніх умов, льоду, хвилювання на морі, що обмежує прокладку звичайним способом і в забезпеченні можливості прокладки морських кабелів в будь-яких районах Земної кулі.
