Санкт-Петербург – місто видатних корабелів і художників. І один з них, Сергій Ковальов корінний петербуржець, розділив долю своїх земляків буквально на всіх поворотах історії міста.
Вранці 1957 року президент США Ейзенхауер, відчував себе чудово. Він ще нічого не знав, коли раптом, як грім серед ясного неба пролунав: «Росіяни в космосі – супутник». Це був шок. Якщо запущений супутник, то може бути запущена атомна бомба. Американці беруть швидке і несподіване рішення переробити майже готову торпедну атомну підводний човен в ракетну субмарину. Підводний човен розрізали навпіл і вставили ракетний відсік. Її назвали на честь першого президента Америки «Джордж Вашингтон». Ракетоносець оснастили 16 твердопаливними ракетами Polaris з підводним стартом і відправили до берегів Англії, щоб звідти тримати під прицілом Москву, Ленінград та інші стратегічні міста.
Нічого подібного в СРСР ще не було. Дуже скоро настане час, коли атомні м’язи наддержав могли бути пущені в справу. Все чим володіли поради на той час, це 5 субмарин, які могли знадобитися до моменту Карибської кризи. У американців теж було 5 човнів, але по ракетам рахунок був 15 радянських, проти 80 американських ракет. Причому американці «чергували» біля берегів Великобританії під прикриттям авіації і флоту і навіть стріляли з-під води. А радянських підводних човнів, щоб атакувати, потрібно було підійти ближче до берегів Америки, адже дальність їхніх ракет становила всього 650 км. Мало того, для стрільби їм треба було з’явитися на поверхні води і вести довгу передстартову підготовку. Але ще однією проблемою був реактор.
Низька надійність реакторної установки не дозволила командуванню військово-морського флоту СРСР направити атомні підводні човни в район Кубинського конфлікту, тому патрулювання вели дизельні субмарини. Це стало уроком. Буквально через рік підводного човна переробили, які почали проводити запуск ракет з-під води. Але ракетна міць все одно залишалася в 6 разів менше американської.
«Наздогнати і перегнати», – скомандував Хрущов і поставив немислимо малі терміни до 7 листопада 1967 року. Головним конструктором цієї задачі під таємним шифром «Навага» був призначений Сергій Микитович Ковальов, у якого батько і дід служили на флоті.
Він народився 15 серпня 1919 року в Петрограді. Навчався в Ленінградському корабельно-будівельному інституті, а потім практикувався на Балтійському заводі. Під час війни пережила блокаду. У 1943 році, перебуваючи в евакуації в Пржевальске, закінчив Миколаївський кораблебудівний інститут і був направлений в ЦКБ-18 (нині Центральне конструкторське бюро морської техніки «Рубін»), де працював старшим конструктором. Він брав участь у створенні швидкохідних підводних човнів проекту 617 з парогазової турбінної установкою. На випробуваннях перший атомний ракетоносець вперше досягнув швидкості підводного ходу 20 вузлів. Незабаром на нього звалилася нова задача Генерального секретаря Микити Хрущова. На експерименти часу не було, потрібно було будувати все відразу.
Головний корабель заклали 4 листопада 1964 року. На човен передбачалося 16 шахт для балістичних ракет, але тут крилася головна проблема. Сергій Ковальов спроектував човен під твердопаливну ракету, а в конструкторському бюро Макєєва робили тільки рідинні ракети, які погрожували вибухами, пожежами і токсичної небезпекою. Крім цього вони вимагали так званого «мокрого старту», що означає заповнення шахти водою перед запуском, що виробляло шум, робить човен мішенню. Твердопаливна ракета обіцяла бути надійною і безпечною, і її доручили зробити конструкторському бюро «Арсенал».
Однак пізніше з’ясувалося, що рідинна ракета летить в два рази далі, і це виявилося вирішальним. Корабель був готовий на 30 відсотків, коли було вирішено встановити рідинні ракети. Довелося терміново вносити зміни в конструкцію субмарини. Ракетоносець будували в шаленому темпі, фахівців не вистачало, а виною цьому була величезна кількість нововведень, таких як нові реакторні установки, бойова інформаційно-керуюча система, телевізійна система огляду відсіків і багато іншого.
Нарешті 9 липня 1967 року під керівництвом головного конструктора Сергія Ковальова перший крейсер вийшов на ходові випробування. Це була «Анушка» підводний човен проекту 667А. А вже 5 листопада радянський військово-морський флот, як було обіцяно, поповнив корабель нового класу, який пізніше стане батьком сімейства всіх стратегічних підводних човнів, і які будуть створювати до 90-х років. Підводний крейсер ніс на собі руйнівну силу рівну 100 Хиросимам. Це змусило США відмовитися від політики диктатора щодо СРСР.
Через 5 років після створення підводних крейсерів стратегічного призначення американці вже як з рівними підписали договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь ОСВ-1. Це була перемога, і військова, і політична. Але з науково-технічної точки зору СРСР належало зробити ще один ривок. Дальність нових ракет була 2500 км, тому ракетоносцам доводилося ходити в Атлантику до берегів США повз Гренландії та Ісландії, де до того часу ВМС США встановили чутливі підводні гидрофоны, вловлюють звуки моря.
Дуже скоро з допомогою найпотужніших комп’ютерів були створені шумові портрети всіх радянських підводних човнів, що проходять по цьому маршруту. Система працювала чітко. Відразу після виявлення вітчизняної підводного човна, до неї спрямовувалася американська субмарина-винищувач, готова за першим наказом знищити човен.
Нові радянські підводні крейсери були хороші, за винятком гучності. У поспіху про це не думали. Було зроблено багато досліджень, вивчено все, що могло давати шум і все-таки зуміли в 30 разів зменшити рівень шуму. Цим самим зробити невидимим навіть для самих чутливих гидрофонов.
Тим часом, на Уралі Макєєвим були створені морські балістичні ракети міжконтинентальної дальності. Тепер радянських підводних човнів не треба було ходити до далеких берегів, долаючи рубежі протичовнової оборони. На тих же човнах Сергій Ковальов випередив американців у швидкості. У 1990 році були проведені випробування і випущені одним залпом 16 ракет з інтервалом 10 секунд кожна. До цих пір ніхто в світі цього не повторив.
За десять років рідинні ракети при всіх їхніх найвищих достоїнствах не стали менш небезпечними, і як і раніше видавали підводний човен перед пуском. Вихід був – ракету необхідно переводити на тверде паливо. Незабаром конструкторське бюро розробило ракету, але з вагою близько 100 тонн, яку тепер потрібно було вирішити, як розмістити на підводному човні. І рішення було знайдено – необхідно створити човен-катамаран, що складається з двох корпусів, а між ними розташувати 20 ракет.
У 1971 році Сергій Микитович Ковальов приступив до проектування і будівництва атомного підводного крейсера проекту 941 «Акула» системи «Тайфун», збройного 20 твердопаливними балістичними ракетами.
Навесні 1981 року перша «Акула» виходила з цеху Північного машинобудівного підприємства. У цей момент творця Сергія Ковальова лякала невідомість і в голові не залишав питання: як вона себе поведе? Але човен успішно пройшла державні випробування, і була прийнята на озброєння. Це була найбільша субмарина в світі. Довжина корпусу становила 175 метрів. Висота корпусу з дев’ятиповерховий будинок. Сергію Ковальову тоді було 62 роки. За цим проектом було побудовано 6 підводних крейсерів, які стали основою ядерної могутності СРСР на море, а також одним з вирішальних факторів припинення «холодної» війни і встановлення нових політичних відносин між провідними країнами світу.
У 1986 році почалася епоха гласності і перебудови, а також напередодні зустрічі СРСР і США в Рейк’явіку. У ці дні на останніх сторінках центральних газет між новинами спорту і погоди з’явилося маленьке повідомлення ТАСС. В Атлантичному океані зазнає лиха атомний підводний човен. Це була чергова аварія рідинної ракети – агресивний компонент ракетного палива вилився в шахту. Човен врятувати не вдалося. Знову трагедія-знову втрати.
Макєєв все одно удосконалив свою рідинну ракету і домігся свого, зробивши унікальну за своїми характеристиками і максимально безпечну систему.
А Ковальов створив для неї спеціальний підводний крейсер на базі своєї улюбленої «Анушки», тієї самої човни, яка наздогнала і перегнала американську субмарину класу «Джордж Вашингтон». Він закінчив роботу над останньою човном для рідинних ракет через рік після світового тріумфу «Акули».
Макєєв встиг побачити, як іде в небо його останнє дітище і скоро пішов сам – назавжди. А потім назавжди не стало і СРСР. Роботи з рідинним ракет були остаточно закриті. Багато підприємств постачальники раптом опинилися за кордоном, виробництво підводних човнів практично припинилося. То були важкі часи.
Щоб вижити ЦКБ «Рубін» почало проектувати морські нафтогазовидобувні платформи і тут знадобився талант конструктора Сергія Ковальова, роботою якого зацікавилися за океаном. Одного разу сталося так, що день народження Сергія Микитовича збіглося на час його відрядження в США. Американці знали, хто такий Ковальов і піднесли йому торт у вигляді підводного човна. Сергій Микитович Ковальов ніколи не сподівався зустріти день народження у головній точці свого прицілювання.
У 2002 році після реконструкції на воду було спущено підводний човен «Акула» з найменуванням «Дмитро Донський», і будуються нові човни. Сьогодні вже побудовані ракетоносці 4-го покоління «Юрій Долгорукий» і «Олександр Невський».
Зі своїх 85 років Сергій Ковальов понад півстоліття віддав військово-морського флоту. За його восьми проектів (658, 658М, 667А, 667Б, 667БД, 667БДР, 667БДРМ) побудовані 92 підводні човни сумарною водотоннажністю близько 900 тисяч тонн, озброєних балістичними ракетами.
Незабаром видатний талант Сергія Ковальова, крім інженерної та наукової діяльності, напрочуд щедро виявився в живописі. Його творчість в цій області наочно продемонструвало безсумнівну причетність інженерного праці до мистецтва. Але, на жаль, серце талановитої людини Сергія Микитовича Ковальова зупинилося 25 лютого 2011 року.
Думаю, що зі мною погодяться багато, саме завдяки цьому конструктор підводних човнів Радянський Союз отримав найпотужніший стратегічну зброю стримування.
